Judges

Professional JournalistsBeginner JournalistsAll articles Professional Journalists

18 Jan

Tatiana Kozak (Ukraine)
Hromadske.tv, 12.11.2015

Білоруський опір

Білоруський опір

З 1994 року в Білорусі не змінювався президент. У 2015 Аляксандр Лукашенко уп’яте переміг на виборах президента, отримавши рекордну за весь час свого правління кількість голосів - 83,49%. Залежний від Путіна, він намагається вести свою гру, заграючи із Заходом за допомогою Мінського процесу та видимістю лібералізації. Після виборів йому вдалося домогтися зняття санкцій.

До анексії Криму Росією і війни на сході України, Лукашенко називали останнім диктатором - він ретельно стежить за всіма ворогами свого режиму і в потрібний момент розправляється з ними. Незважаючи на це, в Білорусі зберігається супротив режиму Батьки.

Hromadske.tv побувало в Білорусі та спілкувалося з тими, хто протистояв Лукашенку весь цей час - лідерами та учасниками білоруського опору - щоб зрозуміти, що насправді відбувається в Білорусі і яке майбутнє чекає цю країну.

Серед них: Станіслав Шушкєвіч, Мікалай Статкєвіч, Рустам Док та Ян Білорус, Свєтлана Алексієвіч, Татьяна Короткєвіч, Ігор Олінєвіч, Владімір Нєкляєв.



Станіслав Шушкевич - перший голова Верховної ради незалежної Білорусі. Опонент чинного президента не тільки на виборах 1994 року, коли він поступився Лукашенку, а й зараз - він очолює опозиційну партію «Беларуская сацыял-дэмакратычная Грамада».

У 1991 році в Біловезькій Пущі Шушкевич разом із президентами Росії Борисом Єльциним і України Леонідом Кравчуком домовились ліквідувати СРСР і утворили СНД.

hromadske.tv завітало до квартири Шушкевича в Мінську, де він зараз мешкає із своєю дружиною, та розпитало його, як Лукашенко втримує владу вже протягом 10 років, чому він із собою завжди бере сина Колю, а також чи є в Білорусі опозиція та вибори.

«Я русофіл, але кремлефоб». Повний текст інтерв’ю зі Станіславом Шушкевичем

«Я хотів би, щоб ви не повторювали помилки Заходу. У Білорусі немає опозиції. Тому що коли у нас був парламент з 220 людей, 110 вигнали з нього - всю нормальну опозицію чинної влади. Відтоді у нас не було жодних визнаних виборів. Тобто в парламенті в принципі у нас опозиції немає - вони одноголосно ухвалюють все, що пропонує адміністрація президента. А є те, що за радянських часів називалося дисидентством або опором».



Мікалай Статкєвіч. 22 серпня, за півтора місяці до виборів, президент Білорусі Аляксандр Лукашенко помилував Мікалая Статкєвіча разом із іншими політв’язнями. Статкєвіча заарештували у 2010 році. Тоді він брав участь у президентських перегонах та став одним із організаторів мітингу проти фальсіфікації виборів. Мітинг жорстко розігнали внутрішні війська та спецназ. А Статкєвіча разом з іншими опозиціонерами заарештували та відправили у в’язницю. Правозахисна організація Amnesty International визнала його в’язнем сумління.

Одразу ж після свого звільнення Статкєвіч очолив опозиційний рух. Він намагався взяти участь у цих перегонах, але опозиція не змогла домовитися про єдиного кандидата. В результаті Центрвиборчком відмовив у реєстрації Статкєвічу. А під опозиційними гаслами та з мирною програмою виступила Татьяна Короткєвіч.

Ми домовилися зустрітися зі Статкєвічем за декілька днів до виборів. Зустріч призначили на вулиці, при вході в дитячий парк Горького, але через холод перемістилися в кафе.

- Ваші колеги з Інтера щойно були, але ми недовго з ними поспілкувалися, - повідомив Статкєвіч, - В принципі, я до всіх ЗМІ відкритий.

Ми сіли за дальній столик, замовили чай - Статкєвич п’є зелений. Адміністрація закладу без проблем дозволила знімати. Однак потім, коли інтерв’ю почалося, вони явно були незадоволені. Клієнти закладу, які сиділи поруч, з подивом спостерігали за людиною, яка відкрито критикує Лукашенка та говорить про себе, що він зек.

Лукашенко імітує прогрес на виборах задля грошей Заходу – повний текст інтерв’ю з Мікалаєм Статкєвічем

«Ми не розуміємо вашої легковажності – ми завжди пам’ятаємо, всі ці роки незалежності: «Ось ведмідь, він дихає сюди, в потилицю». Я в ті 1990-ті роки, коли Лукашенко був ще слабким, кілька разів завертав дуже великі демонстрації від адміністрації. Його було тоді скинути, але ми розуміли, що завтра тут будуть миротворчі танки. Ми думали, що треба просто змусити, щоб Лукашенко риторику змінив – за незалежність. Стіни збережуться, рано чи пізно порядок в них наведемо. Зробимо нормальну країну... Потрібні командири. Підготувати командира – це роки. Ви за п’ять років підготували нових лідерів? Ви дозволили знищити і затоптати тих молодих білорусів, які підіймалися. І вони виїжджали з країни і, звичайно, це не було втечею – це був гідний хід. Вони виїжджали на Донбас, ці хлопці. Але вони втрачені для нас, вони не можуть повернутися».



Рустам Док и Ян Біларус. З двома білорусами Рустамом та Яном hromadske.tv зустрілося не в Мінську, а в Києві на Майдані. Хлопці збирали пожертви на фонд допомоги бійцям АТО.

Поки ми розмовляли, Ян розмахував білоруським біло-червоним прапором. До нього час від часу підходили люди та заговорювали до нього білоруською. 
Рустам (ім’я змінено) приїхав в Україну з рідного Гомеля в травні 2014 року. Студент-програміст побачив у фейсбуці оголошення Семена Семенченка про набір до батальйону Донбас, написав йому і незабаром вже став у ряди бійців на сході України.

«Купив квиток на потяг 19 травня, 20 травня був тут», - розповідає Рустам тепер уже з позивним Док. Хлопець ніколи до цього в армії не служив, але «вважав своїм обов’язком сюди приїхати».

Рустам не називає себе активним опозиціонером - він ніколи не брав участі в маршах та акціях протесту, які відбувалися у Мінську.

«Я ніколи на марші не виходив. Тому що й тоді, і зараз, опозиція з себе нічого серйозного не представляла. Яка користь від маршу - сісти у в’язницю? Якби щось серйозне почалося, то краще бути ніде не засвіченим», - вважає він.

З опозиціонерами познайомився вже тут, в Україні, коли воював з ними пліч-о-пліч у добровольчих батальйонах.

Наприклад, з Яном, позивний Білорус, 22-річним мінчанином, ультрас футбольного клубу МТЗ з антиросійськими й антифашистськими поглядами. У вересні Ян був на трибунах стадіону у Львові та розгортав разом зі своїми сябрами величезний банер «Тримайтеся, брати».

Білорус та Док обидва - у лавах ДУК “Правого сектору”. Правда, останнім часом не воюють - всіх добровольців вигнали з фронту, говорить Док. І через це у нього та інших іноземців почалися проблеми.

Уряд, незважаючи на обіцянки, не поспішає давати їм громадянство або якось їх легалізувати. Спочатку, стверджують білоруси, МВС обіцяло видати їм паспорти за спрощеною схемою. Але досі ніяких змін у цьому питанні не було, а навпаки, бійців намагаються переконати виїхати з України.

«Зараз така тенденція триває - вони намагаються нас задовбати. Вони явно кажуть - їдьте до Росії, хороша країна. Одного росіянина депортували. Двом росіянам з ОУН виписали папірець на депортацію - так вони поїхали на фронт ховатися. У підсумку, один росіянин отримав поранення, лежав у Мечникова, йому прямо туди принесли папірець на депортацію - їдь назад до Росії », - розповідає Док.

«Свідомо людям кажуть - їдьте, підбурюють до цього. А їм просто банально нікуди виїхати. Фактично, ті , хто обіцяли нам щось виконати, підбурювали нас до злочину», - говорить Док.

Навіть нещодавно ухвалений закон №2389 за авторством Тимчука неприйнятний для їхньої ситуації - він не дозволяє легалізувати бійців “заднім числом”, а просто узаконює службу в ЗСУ іноземців.

Рустам уже використав усі методи - і подавав документи на біженця, і писав листи президенту, і намагався діяти через ЗМІ та депутатів. Поки що безрезультатно.

«Я можу виїхати за кордон куди-небудь, в іншу країну. Але при цьому прикордонники мають право поставити мені штамп про заборону на в’їзд. По суті, я не можу виїхати, - говорить боєць. - У нас ситуація така - повертайтеся в мирне життя. Війни немає. Але на роботу не влаштуватися, рахунок у банку не зможу відкрити».

Ні Яну, ні Доку додому повертатися не можна. У Білорусі вони - злочинці, учасники незаконного збройного формування.

«Представник КДБ Білорусі сказав: ми посадимо у в’язницю всіх, хто воював в Україні. Це було восени 2014 року. Після цього перед виборами Лукашенко виліз в телевізор і повідомив: ми посадимо всіх білорусів, хто воював на боці Донбасу чи проти нього. Така цікава побудова фрази, - каже Док. - Білоруське телебачення ще на своєму сайті випустило статтю, в якій говорилося, що сюди приїхали молоді радикали, екстремісти, душевнохворі. Ненав’язливо нам розкрили список статей, за якими нас братимуть. Там є ще вербування неповнолітніх, злочини проти людяності - все, що тягне від 3 років до розстрілу».

«Тобто з тим же успіхом можна поїхати в ДНР або в Росію», - додає він.

Білоруські спецслужби вже в курсі про хлопця, особливо після того, як списки батальйону Донбас, де він значився перший час, потрапили в інтернет. У Дока на батьківщині залишилися родичі, і їх уже викликали на бесіду в КДБ. Поки що спецслужби просто пояснюють рідним хлопця, що йому краще повернутися, його підозрюють за статтею «найманство».

«Я зайвий раз із ними контакт не підтримую, щоб не пресували. Багато наших хлопців теж так роблять. Особливо не спілкуються, бо можуть там почати пресувати в будь-який момент», - говорить Док.

Надії на допомогу у хлопців немає ніякої, бо вже випробували всі можливі варіанти. Білоруська опозиція або ті, хто переїхав до України з Білорусі давно, за словами бійців, також не поспішають допомагати.

«Величезні надії були на білоруських журналістів, діячів культури, які тут влаштувалися непогано, що вони нам допоможуть або з документами, або хоча б кави куплять банально. Всі ці надії були марними», - засмучується Док.

Проте повертатися хлопці не хочуть - у зміни в Білорусі Ян і Док не вірять і вважають опозицію слабкою. «Білоруси дуже важкі на підйом. У вас уже це сталося, в Білорусі ще ні», - кажуть бійці та додають, що поки є російська влада і бази на території Білорусі, нічого не зробиш.

«Білорусь на даний момент - це такий придаток до Росії. І говорити про якісь вибори, про якісь опозиційні рухи - це точно так само, як говорити про опозиційні рухи в Росії. Щось є, але кришується КДБ і нічого не робить, - упевнений Док. - Білорусь - це як Крим. Менталітет - «аби не було війни». Північна Корея по-європейськи. Якщо ти спокійно сидиш, то можна виживати. Як із цим жити, я не знаю».



Свєтлана Алексієвич - перша письменниця в Білорусі, яка стала лауреатом Нобелівської премії з літератури.

Останнім часом Алексієвич живе в Білорусі, хоча, як вона стверджує, влада країни її намагається не помічати - її книги не видавали тут близько двадцяти років. Як Алексієвич розповіла hromadske.tv, вона була у себе вдома і прасувала білизну, коли зателефонували з Нобелівського комітету. Про свою нагороду говорить так: «Я б хотіла, щоб ця премія була гордістю нашої країни». Вона вважає, що географія її премії не обмежується Білоруссю. «Герої моїх книг з усього пострадянського простору», - говорить Алексієвич.

Найвідомішими її творами є «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва». Усі книжки написані російською мовою. «Я знаю білоруську мову, але не так, щоб нею добре писати. І ту мову, яку я знаю - це «наркомівська» мова. У мій час нас учили тільки цієї мови. Для мене це ніколи не буде самоціллю», - пояснює білоруська письменниця.

Ми дуже розрізнені, а от українці виявилися іншими - повний текст інтерв’ю з Свєтланою Алексієвич

«Наш народ до останнього не хоче брати в руки зброю. І я рада цьому, тому що я не прихильник революції. У нас ще довгий шлях, вільними ми будемо, на жаль, не скоро. Ми дуже маленькі, затиснені з усіх боків, ми не багата країна, дуже розрізнені. А от українці виявилися іншими. Я не розчарована в білорусах, я їх люблю, це ж мої найближчі родичі. Я точно не знаю, це мудрість білорусів чи, все ж, страх, який в нас сидить. Білорусі є дві: стара сільська і молода. Я, на жаль, близьких змін не чекаю, просто потрібно спокійно тихо робити свою справу, іншого у нас поки вибору немає».



Татьяна Короткєвіч. Кандидатура Татьяни Короткєвіч  на виборах президента Білорусі розколола опозицію, вийшовши із процесу узгодження єдиного кандидата.

«Сьогодні я представляю об’єднану частину опозиції, яка за активну участь у виборах, за те, щоб доносити людям альтернативу. І ця альтернатива, в першу чергу, - ідея «мирних змін», - каже Татьяна hromadkse.tv у своєму виборчому штабі у Мінську. У той день, напередодні виборів, до неї вишикувалася черга ЗМІ - усіх цікавило, чому опозиція не йде єдиним фронтом.

Цього ж дня вона та її команда провели свій агітаційний мітингу біля ЦУМу. Адже на Марш опозиції Короткєвіч не з’явилася. Статкєвич у відповідь звинуватив її у роботі на КДБ.

Варто продовжувати. Повний текст інтерв’ю з Татьяною Короткєвіч

«Короткєвіч, коли ще мала дівоче прізвище, була у нас в партії. Я загалом ніяких негативних рис у неї не бачу. Вона у нас в принципі єдина особистість (серед кандидатів у президенти), яка могла б вважатися трохи опозиційною. Але вона не заявила про себе, як особистість. А якщо говорити серйозно, то політик вона приблизно такий, як я балетмейстер», - каже hromadske.tv про неї Шушкєвич.

«Я не піду на вибори. Але якби пішла, я б голосувала за Короткевіч. Не з жіночої солідарності. Через те, що я бачу в неї нормальну особу, чую від неї нормальну лексику, яку я зовсім не чую від чоловіків-політиків. Нормальні костюми, нормальні реакції», - зізнається пісьменниця Алексієвіч.



Ігор Олінєвіч - ще один із шести політв’язнів, помилуваних президентом Білорусії Аляксандром Лукашенком у серпні 2015 року, за місяць до виборів.
Олінєвіч, будучи фахівцем з радіоелектроніки, брав участь у створенні космічного супутника. При цьому він був активістом анархістського руху. Від своїх поглядів не відмовився, про що заявив на суді.

Він разом з Миколою Дідком та Олександром Францкевичем проходив по «справі анархістів».

Силовики в цивільному затримали Оліневіча в листопаді 2010 в Москві і відвезли в невідомому напрямку. Тільки через добу рідні дізналися, що він знаходиться в СІЗО КДБ у Мінську.

У 2011 році суд Заводського району Мінська засудив Оліневіча до 8 років позбавлення волі в колонії посиленого режиму, звинувативши в хуліганстві й пошкодженні майна. Йому і решті активістів інкримінували напад на будівлю і підпали, проведення несанкціонованої антивоєнної акції проти російсько-білоруських військових навчань Захід-2009 біля будівлі Міністерства оборони в 2009 році, закидання пляшками із запальною сумішшю території посольства Росії в Мінську та будівлі Центру ізоляції правопорушників в 2010 році.

Після звільнення Олінєвіч не залишився в Мінську - йому натякнули з «високих інстанцій», що правоохоронні органи його розглядають як потенційного терориста і напередодні виборів можуть зробити причетним до якихось заворушень. Тому він вирішив «не грати з долею» і виїхав за кордон. Спочатку до Польщі, а потім до Швейцарії.

hromadske.tv знайшло паблік Олінєвіча Вконтакте. Ми списалися з ним і домовилися на інтерв’ю скайпом. Олінєвіч обережний - спочатку попросив не всключать запис, а просто поговорити. Він виглядає трохи втомленим, але не переможеним після п’яти років у колонії.

Еталону немає вже - я забув, що таке білоруське суспільство. Те, що я побачив, це було не те, що п’ять років тому. У мене чисті враження, виходить.
За п’ять років я не впізнав того суспільства, в яке повернувся. Чи то я змінився, чи суспільство розвивається далі, тут така загальна атмосфера розслабленості, доброзичливості. Вона настільки різко входить в контраст з атмосферою в таборі, що викликає навіть стрес, нерозуміння. Мені прямо хочеться сказати: «Люди, тут же садять направо і наліво, з усіх сфер суспільного життя! А ви такі всі ходите розслаблені, начебто все добре, нічого не відбувається. 37-й уже на підході».
Втім, як і тоді - люди ходили на роботу, в театри, кіно, каталися на ковзанах, закохувалися, а ночами просто приїжджали машини і на одного сусіда менше ставало. Поки не рвуться снаряди біля будинку, для людей війна завжди буде чимось, що лише по телевізору. Якщо, звичайно, людина не перебуває там.
- Ви розчаровані?
- Я ніколи не розраховував своїми вчинками підняти якісь народні маси, загальні протести. Я жив просто відповідно до своїх переконань і принципам. Для мене стало несподіванкою, що наша справа викликала таку велику солідарність серед найзвичайніших людей з Білорусі та інших країн - України, Польщі, Німеччини, Англії. Я отримав безліч листів, коли був в ув’язненні. Десь кілька тисяч. Вони всі зараз зберігаються у мене вдома. Я колись хочу їх перечитати.
Тому мені нема чого розчаровуватися. Мені, навпаки, є чому радіти. Так багато людей звернуло увагу і були солідарні з нами, не були байдужі до наших доль.
- З кимось із тих, кого помилував Лукашенко, ви зустрічалися після звільнення?
- Я наступного ж дня зустрівся з Миколою Дідком - ми йшли по одній справі, знали один одного раніше.
- Ви якось спостерігали за виборами в Білорусі, брали участь?
- Я не спостерігав за виборами, тому що з ними було все зрозуміло з самого початку. Правляча еліта вирішила залишитися ще на п’ять років. Відповідно, необхідні результати будуть написані й доведені до суспільства як результати виборів.
Ми живемо при диктатурі. Ця пострадянська каста робить, що вважатиме за потрібне, і немає ніяких підстав дотримуватися з ними правил гри, які постійно змінюються.
- Щось можна і потрібно робити?
- У легальній площині нічого не можна зробити. Це диктатура неосталінського типу. Це не просто авторитаризм, де є різні конкуруючі групи, він вибудований вертикально. Будь-які легальні засоби, які існують в цій системі, по-перше, підконтрольні, по-друге, носять декоративний характер, щоб надати всій цій постановці правдоподібного вигляду. Блошиний цирк. Брати участь у цьому заздалегідь підконтрольному процесі, я вважаю, - це грати на руку режиму.
- Чому вас помилували?
- Зараз вже можна більш конкретно сказати - санкції. Очевидно, що переговори про це йшли заздалегідь, і це вже результат раніше прийнятих рішень. Заходу більше не потрібна проблемна Білорусь. Вони готові її терпіти під соусом поміркованої диктатури а-ля Сінгапур, в який можна вкладати гроші. Нехай Росія під санкціями, але Білорусь - ті чорні двері, через які можна заходити на російський ринок. І виробництва зі збору техніки, які зараз активно з’являються в Білорусі тільки підтверджують це.
Лицемірний захід. У якомусь сенсі воно так і є. Політика подвійних стандартів.
- Розкажіть, яким був день помилування? Ви знали заздалегідь, що це станеться?
- Заздалегідь ми не знали. На момент серпня 2014 ознак косметичної лібералізації ще не було. Зараз це популярний бренд - Лукашенко якщо не глашатай волі, то хоча б захистить незалежність країни. Мені незрозуміло, як можна незалежність від волі відокремлювати. Лукашенко і команда - окупанти. Без питання волі на порядку денному розмови про незалежність безглузді.
Прийшли о четвертій дня співробітники опервідділку, режимного відділу, сказали збирати речі, стежили, щоб ми ні з ким не спілкувалися, не передавали ніяких записок. Супроводили нас на вахту, де обшукали, склали опис майна і під кінець зачитали наказ про помилування з міркувань гуманізму. Вручили паспорти, і кого на автовокзал, кого на залізничний вокзал. Ніякої романтики.
- Що для вас було найскладнішим в ув’язненні?
- Складно було з великою увагою з боку громадськості, різних опозиційних ЗМІ, солідарних громадян, з-за кордону. Мати таку підтримку, з одного боку, - це велика сила в таборі. Що б зі мною не трапилося, адміністрація знала, що це буде опубліковано. А у тисяч інших ув’язнених, які мене оточували, такої підтримки не було. Мені було ніяково перед ними, що в таких нерівних умовах перебуваємо. У мене купа можливостей.
Тому я намагався використовувати такі інформаційні можливості, щоб максимально висвітлювати загальне положення ув’язнених у таборах. Сам по собі табір влаштований так, щоб знищувати людину, перетворювати особистість на раба і робити все, щоб людина знову повернулася. Тільки вже на суворий режим.
- Після звільнення ви одразу ж поїхали?
- Два тижні я був у Мінську. Але виникли обставини - з високих інстанцій була озвучена думка, що там вважають мене потенційним терористом та можуть зробити причетним до якихось вибухів перед виборами. Тому я вирішив не грати з долею, а виїхати. Тим більше, щодня за мною була наружка (спостереження), куди б я не ходив.
Я поїхав - і немає ні жалю, ні туги. За п’ять років все-таки звикаєш з цим жити, далеко від близьких, далеко від усього. Але зате тепер простіше.
- Родичі залишилися в Білорусі?
- Так.
- Вони самі не захотіли?
- Це ж стосується тільки мене одного. Навіщо мені тягнути ще когось.
- Що вас зараз зв’язує з Білоруссю, крім рідних?
- За ці п’ять років у мене утворилося стільки зв’язків з Білоруссю, що їх тепер стало більше, ніж було до посадки. Білорусь я відчуваю кожен день - в листуванні, спілкуванні, читанні новин. Може, я навіть став цікавитися всебічно життям країни ще більше, ніж раніше.
- А за яких умов ви вирішите повернутися?
- Офіційно в’їзд в країну мені не заборонений. Я не зарікаюсь від того, що буду приїжджати. Але це явно не зараз. З кожним місяцем режим стає дедалі божевільнішим.
- Білоруси справді залякані?
- Я думаю, Короткєвіч проектує на інших свої власні страхи за Фрейдом. Немає такого поняття «однорідне суспільство». У масі своїй, поклавши руку на серце, то їм все пофіг. Вони вже настільки звикли до зміни цих флюгерів, напрямків вітру. Є частина людей, яка дійсно залякана, а частина - з оптимізмом дивиться в завтрашній день, не виправдовують своє безсилля, свою безініціативність тим, що зараз погано. Все залежить від нас. Рано чи пізно люди це зрозуміють. Горе всім тиранам і імперіям.



Владімір Нєкляєв. 10 жовтня більше тисячі білорусів вийшли на Марш опозиції у Мінську. Серед них - Владімір Нєкляєв, один із лідерів білоруського спротиву та в’язень сумління. Саме там, під час ходи, hromadske.tv спілкувалося з відомим білоруським поетом, пісьменником та дисидентом. У 2010 він також брав участь у президентських виборах, але в день виборів був заарештований разом із тими, хто вийшов на акцію протесту в центрі Мінську. Його звинуватили в організації масових заворушень. Amnesty International оголосила його в’язнем сумління.

У 2015 році він не висувався в президенти, намагаючись домовитися про єдиного кандидата від опозиції. Але розкол серед опозиціонерів відбувся, а його рух Говори правду очолила Татьяна Короткєвіч.

Необ’єднана опозиція Білорусі – це найгірша ситуація - повний текст інтерв’ю з Владіміром Нєкляєв

«Лукашенко залякує людей - от і все, більше нічого. Після Майдану тут не було жодного дня, щоб не кричали: «Підете з опозицією - будете мати таку ж кров, що в Україні, таку ж війну, що й в Україні». І люди лякаються. Але, як бачите, не всі. У суспільстві ніколи так не було, щоб усі разом рухалися до волі та свободи. Є активна частина людей. І ця частина - ось подивіться - від початку до кінця заповнила площу. Як ми зараз говоримо: «Віримо, можемо, переможемо». Спасибі Україні за те, що надихнула».

/ Тетяна Козак, Нікіта Мєкєнзін

hromadske.tv

 

 

 

 

 

Originally published: http://www.hromadske.tv/world/biloruskii-opir/