Judges

Professional JournalistsBeginner JournalistsAll articles Professional Journalists

21 Oct

Tatiana Kozak (Ukraine)
Hromadske.tv, 19.10.2015

Ошмяни: Вибори. Завіса




У Білорусі на останніх виборах президента, які відбулися 11 жовтня, Аляксандр Лукашенко отримав рекордно високий відсоток голосів – 86%. Кожен третій виборець проголосував достроково. Лукашенко вп’яте став президентом.

Лідери білоруського супротиву – Мікалай Статкєвіч, Владімір Некляєв, Анатолій Лєбедько - одразу ж заявили, що вибори сфальсифіковані. Конкуренти Лукашенка, а скоріш, технічні кандидати – Сергій Гайдукевич та Микалай Улахович привітали його з перемогою. Єдиний опозиційний кандидат Татьяна Короткевіч закликала своїх виборців прийняти результати. Масового протесту, якій був у 2010, цього разу не відбулося – на площу в центрі Мінська вийшло тільки кількасот людей. Наступного дня ЄС зняв з Лукашенка санкції. Так завершився «місяць свободи», як іронічно називали опозиційно налаштовані білоруси період передвиборчої кампанії, під час якої дозволялося проводити акції та мітинги. 

В день виборів Громадське відправилось до кордону Білорусі з Литвою, село Ошмяни, щоб дізнатись, що саме там люди думають про свого президента та наскільки їх влаштовує ситуація в країні.

- Чого це ви забрели в нашу місцевість? А що ви тут цікавого знайшли? - посміхаючись, вітає нас чоловік, років 40, в робочому одязі, мешканець білоруських Ошмян.

- Ну так вибори, - пояснюємо йому.

- Неділя! Вибори! Не знімайте!

- От ви вже ходили голосувати?

- Ще ні. Зараз піду.

Поки Роман розмовляє з нами, його сусід, з яким він вийшов орати город, жваво взявся за ручний «тракторець» і пішов працювати. Кличемо цього сусіда до себе, почасти - щоб познайомитися зі ще одним місцевим, і почасти - щоб змусити його вимкнути свою «машину» - через звук трактора ні чорта не чутно на камері.

Роман - так звати чоловіка (прізвище не захотів називати) - працює в місцевій котельні. Коли він дізнався, що ми з України, почав розпитувати - «ну як там у вас». Відповідаємо, що теж скоро вибори. «Війна йде?» - його це більше цікавить. Ще є, відповідаємо.

- Я, б***ть, вам зараз дам! - не ведеться він, сміється і продовжує роботу. Ми змирилися і вирішили поговорити просто так - Роман категорично не захотів відходити від свого сусіда, зметикувавши, що нам звук заважає писати.

- Так хоч в минулі часи під вибори світло було. Тиждень до і тиждень після. А зараз не горить, - продовжує Роман після паузи і показує на вуличні лінії електропередач, - Щоб жити, треба працювати. А на станції немає роботи. Я в місті працюю (20 км від села. — Hromadske). Раніше було... раніше була Станція!

В Ошмянах, невеликому поселенні, згрупованому навколо залізничної станції, живуть трохи менше тисячі людей. Залізницею, яку місцеві називають «джерелом цивілізації», можна за кілька годин дістатися як до Мінська, так і до Вільнюса. Хоча в Литву, кажуть ошмянці, значно рідше стали їздити - дорого і за візами в район треба їздити.

Доки в Мінську відбуваються марші опозиції, агітаційні мітинги, виступи кандидатів і скандали на виборчих дільницях, вибори в крихітних Ошмянах – просто свято.

 

 

/ фото Анастасії Магазової

Виборча дільниця розташована в єдиній тут школі, в одному з кабінетів на першому поверсі. Члени комісії, одягнені з такої нагоди святково, сидять за зіставленими в ряд партами уздовж вікна кабінету. Перпендикулярно їхнім столам - стіл єдиного спостерігача. Дві кабінки для голосування - біля стіни. Майже в центрі кімнати - непрозора урна, обгорнута червоною тканиною.

Навпроти ділянки - шкільна їдальня, яка сьогодні переобладнана у святковий буфет - тут і поїсти дають, і наливають. На поверсі чергує міліція. З верхніх поверхів чути музику. Як ми дізнаємося, тут удень буде концерт.

На дільниці нас зустрічає голова комісії - літній чоловік. Відзначаємо вголос, що у нього, як і у трьох кандидатів у президенти, - вуса. Жіноча половина комісії схвально сміється, він збентежений і серйозний.

- А між іншим, двоє з кандидатів мої ровесники, - каже чоловік.

Голова довго розглядає наші акредитації та посвідчення, потім зідзвонюється «з центром», довго вписує наші дані в реєстраційний журнал. Видно, що стурбований і дивується, чому українські журналісти раптом приїхали сюди.

Спостерігач передбачувано каже нам, що порушень нема.

- А багато вже проголосували? - цікавимося у комісії.

- Ще ні. Основна частина буде після недільної служби, - відповідають і пояснюють, що в селі цілих дві церкви - католицька і православна. Як потім ми побачимо, католицька користується популярністю - визначимо за кількістю велосипедів, основним видом транспорту тут, припаркованих біля входу.

Поки нас реєструють, потихеньку починаємо знімати. Приходить голосувати сім’я - мама і дві дочки. Одна з дочок робить свій вибір вперше. Голова показово, на камеру, видає їй диплом. Приходить ще літня пара - чоловік голосує мовчки, жінка помітно нервує, «а раптом не туди галочку поставлю».

Зустрічаємо тут і Романа, він переодягнувся в парадні штани, светр. Коли зайшов на дільницю, по-хазяйськи перевірив батареї - гріють.

- За кого проголосували?

- Ет я не скажу.

Замість виборів говоримо про Україну. Як виявляється, у нього родичі жили у Вуглегірську. Виїхали після того, як місто почали обстрілювати. Але не на територію, яку контролює Україна, а на ту, що залишилася окупованою. В результаті, припинили розмовляти один з одним - вони звинувачують у всьому Україну, Роман же вважає, що скрізь люди і ніхто війни не хоче.

- Що спокійно - то спокійно. Цього не відняти. І за це Батьку дякуєм, - говорить він уже про Білорусь.

- Ось Лукашенко каже, що якщо за нього не проголосувати, в Білорусі таке саме буде.

- Ви сплюньте. Не треба нам того, що у вас, не треба. Хай Бог береже. Навіщо нам війна. Мало війни було?

Тема війни турбує багатьох місцевих жителів.

- Після виборів, думаєте, будуть якісь зміни? - запитуємо Ванду, жінку років під 50. Ми побачили, як вона спостерігає за нами з вікна свого будинку, поки ми ходимо і знімаємо двори. Покликали - вона з цікавості вийшла поговорити. Виявляється, Ванда вже знала, що в Ошмянах «якісь журналісти ходять», хоч і живе на околиці села.

- Зміни? Я думаю, може і ні. Знаєте, ми вже боїмося обирати іншого. Боїмося взагалі.

- Чого?

- Знаєте, як не пішла б війна. Через це. Нам різниці немає - нам будь-яку людину можна обрати. Але будь-якого обирати боїмося, горя б не було, війни боїмося. Як би не було війни. На Україні бідні люди страждають.

/ фото Анастасії Магазової

У яскравій жовтій кофті й бордовій хустці Ванда виглядає яскраво. Вона переїхала в Ошмяни з сусіднього села, коли вийшла заміж. Це було кілька десятків років тому, але, каже, посміхаючись, досі не може звикнути.

- Краще Лукашенка на даний момент немає... навіть минулого разу були вибори. Там теж таких хороших кандидатів у президенти я не бачила, - каже нам ще одна мешканка Ошмян Оксана. Ми напросилися до неї та її сусіда Едварда на подвір’я.

- Нема ні агітаторів, ні агітаційних матеріалів інших кандидатів. Жінка? (Татьяна Короткевич, яка позиціонувала себе як опозиційний кандидат. - Hromadske.) Послухайте, що вона обіцяє. Незрозуміло що! 1000 доларів зарплати - ну звідки, - говорить Едвард у відповідь на питання, чи є альтернатива Лукашенку.

- Білорусь - те ж саме, що і Англія. Консервативна, - пояснює чоловік. - У нас краще так, ніж ще гірше. От і все. Розумієте, тут, у Білорусі, люди звикли жити по можливостях. Сподіватися на себе. Ось що заробив, те й моє. А так, що хтось допоможе, щось дасть - це просто абсурд. Ніхто нічого не дасть, ніхто нікому не допоможе.

У Ошмянах чисто, порядок. Відзначаємо для себе добре заасфальтовані дороги (їх тут декілька), красиві приватні хатки, небагаті, але дбайливо пофарбовані в різні кольори. Є й типові будинки - ряд двоповерхових коробок на дві сім’ї, побудовані ще за СРСР. Але й ті різнокольорові, із зеленими доглянутими дворами.

Біля дерев’яного будиночка зустрічаємо літню жінку на велосипеді.

- Вітаю! Ми репортаж про ваше село та вибори знімаємо. Скажіть, ви голосували вже?

- Я тут не голосую, - сердито буркнула бабуся, зістрибуючи бадьоро з велосипеда.

- Ой, а у вас ялинки біля будинку ростуть. На Новий рік наряджаєте, напевно, - намагаємося продовжити розмову.

- Це сосни, - так само сердито поправляє вона. - Це зять долбо***б посадив. Ні б яблуні які, так він сосни. Далі жінка ховається в будинку, не попрощавшись.

/ фото Анастасії Магазової

Прогулявшись селом, повертаємося до школи на концерт. Місцевий жіночий колектив співає перед глядачами - всі знайомі або родичі. Ми помітно виділяємося тут. Дівчата спочатку виконують хором, потім кожна виходить і співає своє соло. У репертуарі - народні та сучасні пісні, почули знайому нам «Смереку», хоча в приспіві звучить «Шипшина». Перед сценою танцюють діти і «набуфечений» дядько. Нам пояснює Артем, молодий хлопець, що чоловік не з Ошмян, а приїхав на заробітки.

Тут таких небагато. Нещодавно приїхало кілька, зняли будинок на околиці. Є й такі, що працюють в Литві, а живуть тут, в Ошмянах - житло дешевше.

Пізніше зустрічаємо Артема і його компанію на станції. Ми прямуємо до Мінська, вони виходять раніше - в Молодзежном. Запитуємо їх те саме - за кого голосували.

- Я можу вам сказати одне. Саня - найкращий президент у країні й у світі. І кращого нам не треба. І все. Ми живемо в самій прекрасній країні на світі, - говорить Артем. Він вчиться і працює в Мінську, родом із Ошмян.

- Ви сьогодні за нього проголосували?

- Я вам не можу сказати, за кого я проголосував. Я проголосував за майбутнє нашої країни. Ось. Нашу країну на честь трактора назвали ось ми так і живемо. Бачите.

- Тобто, ви стібется зараз.

- Так, ми стібемось.

- А яке майбутнє ви хочете для Білорусі?

- Для кого?

- Для країни. Або для себе.

- Для себе? Тут майбутнього не буде ніколи. Ну принаймні найближчим часом. Тому що ми за залізною завісою живемо тут.

- А ви це відчуваєте?

- А як ви думаєте. Я б так просто не говорив. Де-небудь в якому-небудь 2006-му році якби щось помінялося, я б, може, і повірив у якісь зміни. Я захоплююся вашими людьми, братами слов’янами. Ось вони нічого чомусь не бояться, мені здається. Від малого до великого говорять те, що думають. У кожного своя правда, політика. А у нас всі бояться. Всі затиснуті. Бояться слово сказати. Всі за своє робоче місце, за мінімум якийсь свій тримаються і все. За соломинку. Ми нічого зробити не можемо. Ми як колоди за течією пливемо і все.

/ Тетяна Козак, Нікіта Мєкєнзін

Originally published: http://www.hromadske.tv/society/oshmyani-vibori-zavisa/